ПАРАФІЯ ПАЛОМНИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ЗАРВАНИЦІ " НА СУДІ ЛЬВІВСЬКОМУ ДУХОВНОМУ ЄПИСКОПСЬКОМУ КОНСИСТОРСЬКОМУ...." (1749 – 1765 РР.)
У другій половині XVIII ст. в межах Львівської єпархії Зарваницька парафія Пресвятої Тройці поступово починає виконувати серйозну роль не тільки у здійсненні гріховних відпустів під час паломництва «за отриманням прощення», але й в плані організації духовного єпископського суду, який все частіше збиратиметься не в Бережанах, а безпосередньо в зарваницькому храмі із Чудотворною іконою Розп'яття Христового. Присутність цієї ікони та її популярність серед віруючих мирян Львівської єпархії у XVIII ст. явно сприяла підвищенню авторитету духовного суду, про що свідчать безпосередньо акти протоколів його засідань.
Згідно даних генеральної візитації 1732 – 1733 рр. церкви Покрову Пресвятої Богородиці візитатор зафіксовував якісь ікони, які були «намальовані на таблицях і мали убогу форму». В цей час це була єдина церква містечка Зарваниця, яке тоді перебувало у власності шляхтича та холмського каштеляна Петра Михайла Мйончинського. Пресвітером храму був о. Петро Білинський, який служив згідно презенти Атанасія Шептицького, хоча був направлений на парафію ще в 1711 р. Цікаво, що серед опису богослужбових речей та й самого храму візитатор зауважив про загальну убогість храму, який навіть не мав критої дзвіниці. Нарешті візитатор занотував, що храм був виліплений з глини. Невипадково о. В. Фірман вважав, що храм нагадував хату. Жодної іншої інформацію про чудодійну силу парафіяльних ікон, а особливо із зображенням Богородиці чи Розп’яття мова у візитації узагалі не йшла. Більше того в той час у Зарваниці не було і церковного братства, що свідчить про слабку організацію мирян. Натомість о. В. Фірман констатує, що під час одного із нападів татар церкву і місцевий монастир було спалено, але ікону Божої Матері вдалося врятувати. За тим же автором у 1738 р. у Зарваниці було побудовано новий храм, котрий освячено у 1738 р. під титулом Св. Івана Хрестителя, де поряд із іконою Богородиці розмістили й образ Розп’яття Христового, щоправда ця інформація потребує додаткової аргументації.
За різними даними у 1747 р. церковна громада почала будівництво мурованого храму з каменю в стилі бароко. Існує також припущення, що стара дерев'яна церква згоріла десь у 1754 р., а на місці, де вона стояла, о. П. Білинський поставив кам'яний хрест. Також є версія, що ще впродовж 1747 – 1754 рр. за фінансової допомоги тодішнього власника села графа П.-М. Мйончинського тривало спорудження нового кам'яного храму Пресвятої Тройці у стилі бароко . Цей храм освячував парох Ілля Білинський, який належав до відомого священичого роду львівської єпархії. Згідно візитаційного опису від 5 грудня 1759 р. в цей час у головному вівтарі, який по обидва боки мав стовпові різьблені фігури Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, розташовувався мальований на полотні образ Розп’ятого Ісуса Христа, а над ним образ Бога-Отця. Це явно вказує на головне сакральне значення ікони Розп’яття в даній парафії. Врешті при вході до храму, з лівого боку, в бічному вівтарі знаходився образ Покрову Пресвятої Богородиці, збережений ще з попередньої церкви. Були ще й інші вівтарі неподалік входу, зокрема вівтар Св. Апостолів Петра і Павла та вівтар з іконою Св. Юрія. Натомість у південній каплиці храму знаходився вівтар із намальованою на полотні Чудотворною Іконою Розп'яття Христового, який властиво єдиним названий чудотворним. На голові Ісуса знаходилася тернова корона прикрашена діамантами, а також золотими та срібними ланцюжками і золотими монетами. Біля ікони розташовувалися шість великих срібних дзеркал гданської роботи та безліч срібних вот. Водночас до нашого часу збереглася інша срібна корона, яку 1 травня 1773 р. привезли до Зарваниці прочани з Бережан. Корону привезли явно для Чудотворної ікони Розп'яття Христового, оскільки миряни вимолювали захисту від епідемії, яка лютувала в їхньому містечку . В північній каплиці храму знаходився ще один невеликий вівтар, який згідно запису візитатора «був відомий своїми ласками», щоправда прикраси на ікону були значно скромнішими (в основному коралі і перли).
Нещодавно вдалося проаналізувати невідомі в історіографії протоколи опитування свідків щодо підтвердження фактів чудодійної сили давньої Чудотворної ікони Розп'яття Ісуса Христа в с. Зарваниця від 11 серпня – 29 вересня 1742 р. Встановлено не тільки час появи першої чудотворної ікони в Зарваниці, але й процес перетворення місцевої парафії на паломницький центр мирян Київської унійної митрополії, який в літературі помилково і завжди пов’язується виключно із іконою Пресвятої Богородиці, яка була коронована значно пізніше. Так, відповідно до постанови львівського владики Атанасія Шептицького реформаційний декрет інквізиційної комісії 1742 р. був надісланий до Риму, після чого папа римський дозволив владиці здійснити чин коронації Зарваницької ікони Розп’яття Христового. З іншого боку досі джерелознавчо не було встановлено звідки бере початок традиція вшанування чудотворної сили ікон в Зарваниці. Водночас на сьогодні не реконструйовано походження ікони Божої Матері Зарваницької, адже окрім історіографічних припущень , писемних джерел про неї з часу XVII чи XVIII ст., як таких не збереглося. Більше того історія Чудотворної ікони Божої Матері, як виявилося на підставі виявлених 1742 р., містить факти із історії походження цілком іншої, а можливо й давнішої ікони Розп’яття Христового, оригінал котрої вважається втраченим. Таким чином усна традиція історичної пам’яті витворила помилкову версію виявлення ікони Богородиці наклавши до історії її походження факти з історії появи ікони Розп’яття Христового.
11 серпня 1742 р. київський унійний митрополит та львівський архієпископ Атанасій Шептицький «…в ім’я Пресвятої Тройці» ствердив спеціальну інструкцію для проведення інквізиційного розслідування щодо фактів чудотворної сили ікони Розп’яття Ісуса Христа в парохії Зарваниця. В інструкції вказувалася, що в разі підтвердження чудес і благодаті, які надходять від ікони Розп’яття владика прагне неодмінно підвищити її статус. Для цього потрібно було зібрати якнайбільше свідчень людей, які передовсім оздоровилися від цієї ікони. Відтак владика ствердив комісію у складі головного комісара і двох делегатів до Зарваниці, де зберігалася ікона із популярними в єпархії відомостями про її чудодійну силу. Врешті потреба полягала й у тому щоб з’ясувати обставини появи цієї ікони. Усі збережені інквізиційні протоколи 1742 р. стосувалися фактів про чудотворну силу ікони Розп’яття Христового, які люди спостерігали впродовж 1728, 1738 – 1742 рр. Перший протокол стосувався опису події щодо знайдення чудотворної ікони Розп’яття Христового. Згідно даних ревізії ще в 1728 р., за два тижні перед Великоднем (за Юліанським календарем), тоді ще 62 річний, Стефан Долган їхав до Зарваниці із с. Дарахова де на території зарваницького поля і знайшов цю ікону. Привізши її до Зарваниці за якийсь час розпочалися чуда, про які розповідали не тільки місцеві парафіяни, але й відомі магнати та шляхтичі тієї доби. Зовсім не випадково у 1759 р. канівський староста Микола Потоцький фундував для храму різьблену дерев’яну сповідальницю у сфері котрої сницар розмістив фігуру Ісуса та чотирьох євангелістів. Врешті є чимало серйозних аргументів для того аби вважати автором багатьох різьблених творів цієї церкви Г. Пінзеля, який був запрошений родиною Потоцьких до Бучача і Зарваниці. Цікавим є той факт, що для святкування празників місцева парафіяльна громда утримувала спеціальні празничні гармати-салютівки (1 потужна залізна гармата і 4 маленькі бронзові) та музичні інструменти (два котли для барабанення і 2 труби) .
Впродовж 11 – 13 серпня 1742 р. у складі комісії перебувало троє духовних осіб: голова комісії – аудитор митрополичої консисторії, василіанин, о. Інокентій Липницький , делегат комісії і комісар – скарбник Львівської єпархії о. Антоній Підгірський та київський офіціал митрополичої резиденції в Радомишлі о. Михайло Примович . Останній брав активну участь у виявлені нових святинь в межах усієї Київської унійної митрополії, а тому владика закономірно включив його в комісію, як людину із досвідом у подібних інквізиціях.
Після отриманої інформації владика Атанасій Шептицький того ж 1742 р. особисто приїхав до Зарваниці, де оголосив ікону Розп’яття Чудотворною, а місцевий храм Пресвятої Тройці святим місцем для паломництва. Також владика уклав молитву до ікони Розп’яття Христового, яку часто помилково приписують іконі Богородиці . Зовсім невипадково у 1756 р. було утворено окреме Зарваницьке намісництво (деканат), у якому відбувалися численні судові слухання Бережанської консисторії львівського єпископа. Тобто дані протоколи чітко встановлюють дату появи Чудотворної ікони Розп’яття Христового, згідно котрої у 2018 р. виповнюється 290 років з часу її появи у Зарваниці. Водночас протоколи уточнили час появи Зарваницького паломницького центру, який виник одразу після коронації ікони Розп’яття Христового у 1742 р., а не після коронації чудотворної ікони Богородиці з дитям у 1867 р.
Зважаючи на ці нові факти сьогодні особливо важливим є зібрати якомога повний блок джерел до історії зарваницького паломницького центру Львівської єпархії для того щоб вповні реконструювати його духовно-релігійне значення та дисциплінарну функцію в межах Львівської єпархії у XVIII ст. Відтак дана розвідка присвячена кільком епізодам із історії зарваницької парафії, яка брала серйозну участь у судових справах львівського духовного єпископського суду.
Поступово увага до діяльності парохів Зарваниці починає підлягати особливій увазі, адже моральна поведінка пароха ,який служив біля Чудотворної ікони мала бути на високому рівні. Прикладом можуть слугувати події датовані 4 вересня 1749 р., коли у Львівському духовному єпископському суді відбулося слухання у справі між львів’янином Антонієм Ґрациєм, який виконував обов’язки комісара зарваницького ключа на службі у черніховського воєводи та зарваницьким парохом коад’ютором о. Еліашом Білинським (часто Еліаша записували як Белінський ). Під час судової аудієнції у соборі Св. Юра у Львові для свідчення перед єпископом Леоном Шептицьким прибув прокуратор (фактично у ролі адвоката) позивача А. Ґрация – Христофор Дейма . Відтак, прокуратор повідомив владиці, що причиною для судового слухання був випадок який трапився напередодні із о. Еліашом Білинським, який разом із своєю дружиною виходячи в нетверезому стані із корчми забрели у двір-рецизенцію позивача, і почали лаятися ложними і немислимими словами проти Антонія Ґрация і його дружини. Згадуючи якісь попередні неправдиві стосунки та лаячись недостойними словами, які стосувалися шляхетського гонору родини, обвинувачені почали шарпати позивача і його підданих за одяг. При цьому усе це відбувалося на очах у великої громади Зарваниці, які проводили якусь власну нараду. У зв’язку із цим прокуратор просив у духовного судді ствердити маніфестаційний декрет із такими дисциплінарними пунктами, які б не тільки карали за вчинок, а ще й б відвернули подружжя від п’янства та сприяли реституції авторитету постраждалих. Натомість сторона обвинуваченого коадютора о. Еліаша Білинського не визнала жодного обвинувачення маніфесту Христофора Дейми, а навпаки представила власні обвинувачення. Так, зі слів о. Білинського варто було б докладніше опитати свідків щодо причин конфлікту, адже стався випадок, коли його власних підданих, які йшли працювати на бенефіційних полях позивач Антоній Ґраци примусово забрав працювати на панські поля і лани, при цьому робив це насильницьким методом, а деяких навіть бив. При цьому А. Ґраций свідомо не визнавав здійснені ним кривди по відношенню до підданих зарваницького коад’ютора, і більше того публічно «…плював на нього і зарікався вчинити ще гірше», якщо той не відступить. Врешті те ж саме підтвердила і дружина о. Білинського. Також коад’ютор запевнив, що комісар зарваницького ключа на зло йому та без жодних причин ув’язнив і закував в кайдани його підданого парубка, якого утримував навіть у часі судового даного слухання. Відтак було оголошено щоб прокуратор позивача аргументовано довів невинність комісара зарваницького ключа у загаданих пунктах, і ввів у справу згадані факти, адже його власні твердження серйозно заперечувалися обвинуваченим. Для того щоб перевірити свідчення обох сторін владика Лев Шептицький призначив спеціальну комісію для розслідування та збору показів . Так, зі стороною позивача мали вести процедурне розслідування нейтральні духовні особи: парох Підгайців о. Андрій Біляковський та парох с. Баворів – о. Ян Кант Жмудинський. Натомість для вивчення показів сторони обвинуваченого було призначено комісію з числа дунаївського пароха і намісника о. Івана Стефановича та поморянського декана о. Василя Смеречанського .
Продовження цієї справи відбулося у залі слухань львівського єпископського суду 8 січня 1750 р., який засідав в часі Різдвяних Свят. Цього разу на судовому засіданні головував протонотарій львівської консисторії о. Антоній Левинський , а консисторським писарем був Василь Іляшевич (Еліяшевич?). Прокурором й надалі виступав апостольський нотарій Хрисофор Дейма, який тоді був вже відомим членом Львівського Успенського Ставропігійного братства . Цього разу владичий двір вирішив долучити до справи спеціальне розслідування, яке мав провести генеральний візитатор о. Іван Громницький . Врешті обидві сторони погоджувалися із усіма можливими результатами додаткового розслідування та свідченнями залучених реальних свідків .
Наступне засідання відбулося десь між 12 та 15 січня 1750 р. на якому остаточно було визнано провину о. Еліаша Белінського оскільки більшість свідків підтвердили неправомірну поведінку подружжя. Відтак за образи, по відношенню до Антонія Ґрация, о. Білинському владика Леон Шептицький присудив покарання у вигляді реколекцій, які він мав відбувати у Соборній церкві Св. Юра у Львові. Це покарання мало тривати впродовж двох тижнів починаючи від першої неділі Сорокоусти. Водночас було визнано й провину А. Ґрація, який відповідно до декрету владики мав компенсувати для пароха усі завдані шкоди. Зокрема, він зобов’язувався повернути двох коней та відшкодувати усі дні роботи підлеглих о. Білинського, які комісар використав на панському полі. Окрім всього позивач мав компенсувати збитки за незаконне утримання підлеглого молодика .
В окремому судовому акті від 26 березня 1750 р. писар Василь Еліяшевич облятував відкрите зізнання о. Е. Білинського, а також його погодження із висновками попереднього судового декрету. Серед іншого зарваницький парох підтвердив, що планує смиренно виконати реколекцію у львівському кафедральному соборі .
Були випадки, коли львівська консисторія намагалася дисциплінувати фінансову сферу зарваницького паломницького центру. Так, 24 серпня 1757 р. окрема судова справа відбувалася між бережанським офіціалом та зарваницьким деканом о. Андрієм Липницьким та підопічним львівської апостольської колегії і парохом зарваницької церкви Пресвятої Тройці о. Петром Літинським (до 1773 р. виконував обов’язки писаря бережанської консисторії). В судовому акті записано, що зарваницький декан прибув на суд «…в здоровому глузді і з чистою душею і без жодного примусу та права на помилку чи оману». Позивач наполегливо заявив, що парох Зарваниці о. П. Літинський незаконно почав привласнювати собі прибутки від церковного бенефіцію, за що поніс відповідне покарання .
Дуже часто до протоколів духовних судів записували фундаційні чи леґаційні акти, які містили серйозні грошові зобов’язання на користь парафій. В одній із книг вдалося віднайти два потужних фінансових записи на користь Зарваницької парафії, які на нашу думку вплинули на розбудову паломницького центру в майбутньому.
Так, у 1761 р. , за особистого погодження владики Лева Шептицького, до актів духовного єпископського суду у Львові було внесено леґаційні записи, які стосувалися серйозних сум на підтримку церкви Пресвятої Тройці в Зарваниці, у якій зберігалася чудотворна ікона. Перший запис від 22 січня 1761 р. стосувався леґації на суму 5 000 злотих, з яких парафія мала річні відсотки. В записі важко простежити фундатора леґації, щоправда чітко зрозуміло, що зі свого боку вікарій зарваницької церкви зобов’язувався у кожну річницю смерті представників цього роду організовувати поминальні літургії відповідно до ритуалів Східного християнського обряду. Усі умови леґації вносилися в судові актові записи задля реєстру та набуття юридичної сили в майбутньому. Під час підтвердження цієї леґації від імені владичого двору головував львівський офіціал о. Антоній Левинський, який перевірив документ та ствердив обов’язкове і щорічне його виконання в майбутньому .
У травні 1765 р. для церкви Пресвятої Тройці було здійснено другу цінну леґацію тепер вже на суму 6 000 злотих, яку зробив нурський чашник Тома Жураковський. З цього другого запису церква отримувала 7% річних, тобто 420 злотих щороку. В штаті судової комісії також були присутні львівський вікарій преподобний о. Георгій Трохлінський , а також голова бережанської консисторії та парох церкви Пресвятої Тройці в Зарваниці о. Андрій Липницький . Як виявилося Т. Жураковський зробив свій запис в день Святих Преподобних мучеників Фабіана і Себастьяна (очевидно 20 січня 1765 р.). Врешті справа стосувалася поминального обряду батьків леґатора, який мав щороку виконуватися в Зарваниці, як одній із особливих святинь львівської єпархії. Невипадково цю леґацію особисто контролював владичий двір, який до контрольної комісії і кращої юридичної апробації включив додаткових референтів: протонотарія львівського апостольської курії о. Івана Ославського , вікарія с. Куриловці – о. Гавриїла Веселовського та диякона – о. Стефана Жуковського , які властиво й повинні були контролювати виконання умов леґації .
У Другій половині XVIII ст. Зарваницька церква в якій зберігалася чудотворна ікона Розп’яття Христового часто слугувала місцем для відбування покарань парохів Львівської єпархії, які повинні були відбувати покаяння відповідно до рішень призначених духовним судом. Так, до нашого часу збереглася цікава судова справа, яка слухалася в Бережанській консисторії 20 серпня 1765 р. і стосувалася конфлікту між селянином і братчиком церкви Св. Дмитрія Мученика с. Лілятина Федьком Рудим та парохом цієї ж церкви о. Петром Тарнавським. Конфлікт виник під час Богослужіння у празник Вознесіння Діви Марії, коли парох будучи одягненим в священичий одяг, під час ведення служби публічно порвав частину його одягу (załeb). Після цього парох намагався вигнати братчика із церкви. Головував на засіданні бережанський офіціал о. Андрій Липницький, який, з огляду на суттєві аргументи, визнав провину пароха, адже він у день великого свята порушив канон Богослужіння, і подав ганебний приклад перед усіма парафіянами, які зібралися на молитву. В судовому декреті о. А. Липницький зобов’язав пароха через три тижні від підписання декрету відбути покарання у формі духовних реколекцій при паломницькій церкві Пресвятої Тройці в Зарваниці. Покарання мало тривати 8 днів і передбачало суровий піст. Окрім всього парох повинен був заплатити старшому братчику літятинської церкви 4 гривні .
Поступово Зарваницький паломницький центр набирав особливого значення в межах усієї Львівської єпархії. Невипадково у 60 – 80-х рр. XVIII ст. значна частина судових слухань Бережанської консисторії відбувалися саме при деканській церкві Пресвятої Тройці в Зарваниці, де довгий час мав парафію бережанський офіціал о. А. Липницький. Цікаво, що загалом впродовж 1764 – 1786 рр. лише в Зарваниці було занотовано близько 1 000 судових актів, з них переважну більшість нотував о. А. Липницький . Щоправда справи пов’язані безпосередньо із Зарваницькою парафією, як правило вирішувалися у Бережанах або ж Львові.
Тема судових актів пов’язаних із життям Зарваницької парафії поки ще не вичерпана, позаяк на сьогодні важливо укласти повний реєстр цих слухань ч инотаріальних підтверджень починаючи принаймні від 1728 р., тобто часу появи Чудотворної ікони Розп’яття Христового, не беручи до уваги потребу у публікації бодай найважливіших з них.
Знайшов нарешті хто власне автор даної статті - Богдан Лазорак
Немає коментарів:
Дописати коментар